Тема: Конфлікт між мрією та дійсністю в повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Мета: дослідити разом з учнями причини загибелі головного героя; удосконалювати вміння учнів аналізувати прочитане, робити висновки, узагальнення; формувати читацьку, інтерпретаційну, комунікативну, творчу компетенції учнів; виховувати кращі моральні якості, прагнення до любові, краси та гармонії.
Тип уроку: урок удосконалення знань, умінь, навичок.
Форма: урок-дослідження.
Обладнання: записи на дошці, презентація, аудіо запис, кінофрагмент, цитатник, робоча картка.
Хід уроку
Бо що наше життя?
Як блиск на небі,
як черешневий цвіт...
нетривке й дочасне.
М. Коцюбинський
І. Вступне слово вчителя на тлі відеоряду «Карпати» та голосу трембіти. Звернення до епіграфа.
ІІ Повідомлення теми, мети, постановка проблемного питання.
Чому загинув Іван?
Повідомлення задач, що стоять перед учнями.
ІІІ. Етап реалізації мети.
Під час обговорення питань учні, працюючи в парах, заповнюють робочу картку «Книга життя». У кінці уроку створюють сенкан, формулюють висновки (9 балів). Максимальна оцінка на уроці виставляється в залежності від кількості та якості усних відповідей.
- Як народилася дружба між Іваном і Марічкою? Що було дивного в цьому?
- Чому дітям було добре разом?
- Чому автор не змальовує нам, як Іван освідчився Марічці?
- Доведіть, спираючись на текст, що любов надихає обох закоханих.
- Що затьмарювало їхнє щастя?
- Доведіть, спираючись на текст, що і на відстані зв’язок між закоханими не перервався.
- Що зупинило Івана, коли після загибелі Марічки він хотів укоротити собі віку?
- Івана і Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Чому М. Коцюбинський не закінчив свою повість сценою самогубства Івана?
- Чому Іван одружився?
- Чи любив він дружину?
- Чи була Палагна доброю господинею?
- Чим були наповнені їхні дні?
- Чому зрадила Палагна?
- Чому Іван бився з Юрою?
Перегляд кульмінаційної сцени фільму «Тіні забутих предків».
- Так за чим же гнався Іван? Чому він загинув? Сформулюйте висновок, створіть сенкан.
ІV. Підсумки уроку. Заповнення верхньої колонки робочої картки. «Мрія – Дійсність».
V. Домашнє завдання. Підготуватися до твору «Весь світ був як казка…» ( Міфічний світ повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»), «Конфлікт між мрією та дійсністю в повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Робоча картка до уроку
Книга життя
|
|
|
|
З Марічкою |
З Палагною |
|
Дитинство
Народження і розквіт кохання
|
|
|
Сенкан
|
Сенкан |
|
Висновки
|
|
Приблизні очікувані результати роботи на уроці
|
Мрія
|
Дійсність |
|
З Марічкою
|
З Палагною |
|
Дитинство Спілкування з природою, віра в міфічний світ, щира дитяча дружба, народжена з ворожнечі двох родин
Народження і розквіт кохання Гармонія, єднання з природою, потяг до краси, мистецька обдарованість
|
Клопоти, щоденна праця, турботи про худобу, ворожіння, дотримання звичаїв та традицій, відсутність у стосунках любові, подружня зрада, бездуховність, приземленість, буденність, духовне виснаження, безнадія, спустошеність, загибель. |
|
Сенкан Мрія Прекрасна,чарівна. Окрилює, надихає, підносить. Краса, любов, творчість надають життю сенс.
|
Сенкан Дійсність. Приземлена, буденна. Виснажує, знесилює, спустошує. Буденщина руйнує душу
|
|
Висновки Зустріч з Мавкою – це спроба повернути минуле, у якому Іван був щасливий з коханою. Наздогнати та повернути минуле неможливо, а дійсніть Івана жахивала. Мрії героя втуплили в конфлікт із дійсністю - конфлікт цей розв’язати йому не вдалося. Іван не може жити без любові, творчості, гармонії, саме тому він гине.
|
|
Додаток
Цитатник до повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.
Все щегарячий, роз'юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідтивпали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоки мзором чорних матових очей і спокійно сказала:
-- Нічьо... В мене є другі... май ліпші.
Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічалис ьлиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаютьс ядіти. Ворожих родів. Марічка любила, коли вінграв на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки.
З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, щочуєш, як од неї за плечима тріпають крильця...
Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,-- співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись -- не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились уїї грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека -- все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.
Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт…
…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця.
-- Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
-- Єк бог даст, моє солодашко.
-- Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.
Тоді його оч ітемніли і груз топірець в землю.
А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков – тоту бачить Іванко...
Тільки співати залишу....
Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їхспівають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона зно впозбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...
Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, щозализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село.
Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений навіть. Його Палагнабула з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі,-- він не журився.
Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства -- не на те гуцул жиє на світі,-- саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами -- та кою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівц і щасливо котились,
Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагнайомупомагала. Знеїбула добра Єаздиня, і своївічнітурботивінділив з нею.
Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навіть коли спам'ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно в'язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він зводивочі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:
Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка-- чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишн ішовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались усяк іновини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки -- ото диво яке! -- і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.
Палагна вічно заклопотана була своїм ворожінням. Палила поміж маржиною ватру, аби вона була світуча, красна, як боже світло, аби до неї не мав приступу злий. Вона робила, що тільки знала, аби худоба була така тиха, як корінь в землі, така манниста, як у потоці вода.
Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара.
Що правда, то правда, життя наше коротке -- блиснета йзгасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючис ьнавіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.
Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.
Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він зновбачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки... "Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину..." І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне.
